Осiння казка
Жив собі на світі, та й і нині живе чоловік. Звали його-Рік. Було у нього чотири доньки. Найстаршу звали-Зима, наймолодшу-Весна. Інших звали Літо та Осінь. Так у них повелося, в отій сім’ї, що подружилися вони попарно – Осінь з Зимою, Весна з Літом. Заповідав їм батько жити в мирі, в злагоді, в дружбі, та надто вони були різні за складом характеру. Весна і літо – веселі, гомінкі, грайливі. Співали пісні струмочками, річечками, джерельцями. Любили квіточки, плели з них віночки, прикрашались ними, мов діти. А Осінь і Зима, віддавали перевагу спокою, любили поспати.
Тож хоч і були вони рідними сестрами, та не могли між собою мирно лагодити.
В той час, коли Літо вирувало, співало з птахами, купалося з гомінкими дітками в ставках, у річках – Осінь спала. Її спокій занадто дратував отой пташиний спів. Отож, коли прийшла черга її природного володіння – вона вирішила звести рахунки з птахами, віддячити їм за те, що вони бентежели її сон.
Як тільки-но проснулась – кинулась шукати їх. А ті заховались у своїх гніздечках на деревах поміж листячком і продовжують співати, попробуй но знайди їх отам.
- Ось зачекайте в мене! – грозила їм Осінь і заходилася обривати з дерев усе листя. Покликала вона на допомогу своїх помічників. Своє сонце, свій вітер, вранішні приморозки, тумани.
Перехватить бувало приморозок кору на деревах і ніби за горло стисне стовбур.
Не тече сік до листочків і вони відмирають від спраги, бож і сонце ще припече.
А вітер ніби чекав цього. Дмухнув на листя з такою силою – що воно відірвалось від гілок і злітало на землю. Аж два місяці старалась. Мов завірюха злітало листя аж поки не стали прозорими дерева.
Стало видно як на гілках гойдаються пташині гніздечка. Кинулась до них Осінь – а там і слід простих від пташок. Ніби вітром їх видуло. Примостилась вона сама в отих гніздечках і так їй там сподобалось, що вона ще довго не полишала отих колисочок, а коли підросла у листопаді місяці, то сама усвідомила що вона натворила.
Сумно стало без тих веселих співаночок, зябко без сонячного тепла, як вона накрила товстими осінніми хмарами і помарніло її дивовижне золотаве вбрання. Соромно стало Осені за отакі дії. Занедужала від горя, гірко заплакала і злягла у лісі. Плакала вдень і вночі. Її стогін розносив вітер по лісі, по щілинах,по дахах. Та так госила несамовито, ніби поранений звірюка страшний. Почула його старша сестра Зима. Прилетіла вона на снігових хмарах, накрила сестрицю своєю білою ковдрою, і заколисала змарнілу красуню Осінь аж до наступної пори і спатиме, аж поки батечко Рік не розбуде її в наступний раз.
Наступав кінець осінній владі. Прийшов кінець і моїй казочці...
Сашко, що заслухався, раптом стрепенувся і запротестував:
-Дідусю, а хіба ж ти не знаєш що птахи перед зимою відлітають в теплі краї?.. А дерева готовлячись до зими знімають з себе вбрання?
-Е, любчику мій!.. – сказав я, - знати то знаю, та коли спостерігаєш оцю природну золоту красу, то хочеться поринути в казку, відчути її, передати вам, щоб і ви змогли передати в спадок своїм діткам. Адже кращу картину за оцю, що намалювала природа, здатна намалювати тільки краща матінка-природа! Ось так, любі мої соколята, зрозуміли?..
Повертались до дому мовчки. Я розумів, що кожен з хлопчикв, обмірковував все те, що побачили у лісі...
(Петро Керанчук)
https://www.proza.ru/2009/02/14/583
Казка про Осінь
Давно це було, у краї щасливім та квітучім. Ніколи не було там холодно, ніхто не сумував і не журився. Правив цим краєм цар, що мав одну доньку — царівну Осінь. Росла вона стрункою та гарною: мала коси, як золото, очі — як синє небо. Коли виповнилося їй вісімнадцять років, посватався до неї славний лицар Вересень.
Погодилась Осінь, бо припав їй до серця цей юнак. Лише висловила бажання, щоб приніс він весільний подарунок — перли заморські. Вирушив лицар у путь-дорогу, а царівна взялась до роботи — гаптувати вбрання весільне. Була вона вмілою та спритною — і за якийсь тиждень вигаптувала і фату, і сукню. Одного дня сиділа вона біля вікна світлиці. Раптом бачить: вершник скаче до палацу. То був чаклун Жовтень. Під'їхав, гарцюючи, до вікна й вітається:
— Здрастуй, царівно Осінь! Почув я про твою красу незрівнянну, і от я біля твоїх ніг. Прошу тебе, будь моєю дружиною! Привіз я весільні подарунки: парчу золоту і корали багряні.
Промовляє Жовтень, а водночас чарує, чарує — та й зачарував царівну Осінь. Забула вона свого нареченого і дала згоду бути Жовтневі за дружину. Вже й день весілля з ним призначила.
От і настав цей день. З усіх усюд з'їхалися гості. Лине музика, пісні величальні. Веселяться гості, п'ють мед-вино за здоров'я молодих, танцюють, співають. Саме в цей час Вересень повернувся з весільним дарунком. Зупинив коня й питає в людей:
— Що це святкують?
— Наша царівна Осінь за Жовтня заміж іде!
Побачила царівна Осінь, що небо затягло хмарами, визирнула у вікно — а там у траві перли розсипані. Вмить згадала вона про нареченого свого і зрозуміла, що була зачарованою. У гніві кинулась до Жовтня:
— Геть звідси, підступний! Хотів ти мене обдурити, так знай: не потрібен мені ні ти, ні твої подарунки!
Зажурилася Осінь, засумувала, але що ж робити? Пішла вона до мудрого Листопада за порадою, а той і каже:
— Не зможеш ти повернути назавжди свого синьоокого ласкавого Вересня, бо сильні чари має Жовтень. Проте позбався його подарунків, і тоді через рік прийде твій коханий. Однак лише на місяць. А зараз заспокойся й спочинь.
Так і зробила Осінь. Кинула шовки золоті, корали багряні, підхопив їх вітер та поніс. Зачепились дарунки Жовтня за гілки дерев — і стали ті золотисто-багряними, але сумною була їхня краса.
Багато води спливло з тих часів. Бачили ви, як щороку, наприкінці вересня, вкривається земля сріблястою памороззю? То Вересень дарунки свої Осені приніс. Потім знову чаклує Жовтень: золото і корали — свої принади — по деревах розкидає. Плаче, тужить Осінь за своїм втраченим нареченим, і втішає її мудрий сивий Листопад.
http://doshkolenok.kiev.ua/skazki-legendy/590-kazka-pro-osin.html
Казочка про осiнь
Українська осінь — пані особлива. Думаєш, що лагідна, а не норовлива. Слухайте, діти, казочку.
Була собі красуня Осінь. Одного разу приїхав до неї король Вересень свататися.
— Чув я від людей, що немає гарнішої за тебе, що бажаєш — все зроблю.
— Полюбляю я танцювати, для тебе танцюватиму, якщо все у золото перетворишь.
Нелегке завдання, але спробував Вересень. І берези, і тополі позолотив, липи тощо. Але не все в його владі — стоять ялинки зеленими, як і були.
— Що?! Я тільки на золоті танцюватиму! А якщо ти не зміг, то йди геть!
Тільки но Вересень за поріг, вже інший кавалер стукає у двері. То король Жовтень завітав.
— Чув я від людей, що немає гарнішої за тебе, що бажаєш — все зроблю.
— Полюбляю я співати, для тебе заспіваю, якщо ти усіх ревунів та пискунів проженеш, заважають вони мені.
Став Жовтень птахів лякати, звірей у барлоги та нори заганяти. Начебто тихо стало. Тут, як на гріх, синиця зацвірінькала, неполохлива пташка виявилася.
— Що?! Я тільки у тиші співатиму! А якщо ти не зміг тишу забеспечити, то йди геть!
Через деякий час король Листопад прознав про Осінь та вирішив спробувати щастя.
— Чув я від людей, що немає гарнішої за тебе, що бажаєш — все зроблю.
— Полюбляю я малювати, тобi свого портрета намалюю, якщо зробиш усе біліше крейди.
А у Листопада сніга обмаль, де-не-де притрусить, ще й притупне чобіточком. Все у плямах і вийшло.
— Що?! Я тільки на білому малюватиму! Йди геть!
А Листопад обурівся, забрав свій сніг, ще й листя прихопив як відшкодування моральної шкоди.
І ось залишилася Осінь як та стара біля розбитого корита. Лише голі вітки, вітер та холоднеча. Одне добре, що синиця незлоблива, не покинула дурепу, та ще й ґав та горобців із собою привела. Так і цвірінькає Осiнь з ними.
http://klasnaocinka.com.ua/uk/article/kazochka-pro-osin.html
|
