ХИТРИЙ ЇЖАК
Одного разу бігла лисиця до саду і здибала по дорозі їжака: «Добрий день, їжаче!» Каже їжак: «Доброго здоров'я!» — «Ходи зо мною у виноградник».
А він каже: «Ой страшно, лисичко, бо там господар накладає сильце; можем упасти у біду».— «О, я,— каже,— не боюся, я навчена, то дам собі раду!» І пішли.
Наїлися вони винограду і вертаються, та й лисичка піймалася у сильце. «Ей,— каже,— їжачку, братчику, рятуй!» — «Ой ні, не поможу, бо я казав, що не знаю; та ж ти мені казала, що навчена».— «Ой,— каже,— я уже зі страху забула геть усе».
Уздрів їжак, що біда, і зачав їй радити. «Нічого,— каже,— не роби, лиш як господар прийде, то ти зробися неживою — опусти голову, ноги, так якби була мертва, і, може, ця штука удасться».
А тут і господар. Став над лисицею і каже: «От,— каже,— шкода, що я не був чотири дні у саду, аж лисиця засмерділась». Узявся одною рукою за ніс; а другою вхопив лисичку за хвіст та й викинув її через пліт.
А лисиці лиш цього було треба. Схопилася та й пішла додому. Щось четвертої днини іде лисичка знов у виноград. Іде попри їжакову нору і знов кличе його у товаристві у виноград.
«Та ти забула уже, що з тобою було?» — «Ходи, ходи». От наїлися вони знов винограду та й лиш зачали іти, а тут їжак упав у сильце.
«Ей,— каже,— сестричко-лисичко! Рятував я тебе, порятуй і ти мене».— «А що я тобі по-можу? Я тобі не поможу нічо!» Та й іде геть.
«Рятуй, бійся Бога!»
А лисичка і не чує. Але їжак заплакав: «Сестричко! Дуже ми жили файно, ходи хоч розпрощайся зо мною».
Вернулася лисичка, та й обнялися обоє.
«Ой,—каже їжак,— поцілуймося, бо знаєш, що мені смерть зараз».
І лисиця вивалила язик і хоче їжака цілувати. Тоді їжак зловив лисицю зубами за язик і міцно тримає. Зачала лисиця пищати не своїми голосами так, що учув господар та й убіг до саду. Є здобич! Узяв він хутко лисицю, убив, а їжака поволеньки вибрав із сильця і пустив у сад.
Та й від того часу дуже їжаків шанував, бо мав од них користь.
http://deti.e-papa.com.ua/kazky/kazki-pro-tvarin/75489041.html
Софія Афоніна. ДРУЗІ (сучасна українська казка)
На високій-високій горі жила незвична родина. Це була родина вітрів: дідусь – на ім,я Торнадо, бабуся – Шторм, тато – Вітрисько, мати – Вітер, а їхній синочок – Вітерець. Наймолодший Вітерець не мав друзів і дуже від цього засмучувався.
Одного разу він сидів на квітучій яблуні, в якомусь садку. Гульк під дерево – а там хтось теж сидить. Вітерець побачив білявого блакитноокого хлопчика. Це був Василько. Хлопчик сидів, обійнявши свої коліна руками. Вітерець придивився уважніше і побачив, що він плаче.
- Шу-шу, чого-ш-ш ти плачеш-ш-ш?, - зашепотів Вітерець.
«Здалося», - подумав Василь. Але знову і знову він чув цей шепіт. Хлопчик не бачив, хто його питає, але цей голос був такий лагідний та приємний, що Василько, сам не розуміючи чому, почав розповідати про себе.
«У нас є чудова сріблясто-біла киця на ім,я Мушка. Вся моя родина і мама, і тато та моя маленька сестричка любимо її дуже сильно. Мушка веселить нас вечорами та піднімає настрій, коли скрутно. У неї дуже непосидючий характер. Я попросив дозволу у мами та виніс її на двір. Але сусідський пес гарчав так грізно, що вона, мабуть, перелякалась. Поки я заспокоював цього пса, вона зникла. Ось…». Василько знову заплакав.
Вітерець розгубився, але потім сказав: «Я знайду твою кицю. Тільки не сумуй, будь ласка. Тільки пообіцяй мені, що станеш мені другом».
- Зустрінемось на цьому місці завтра вранці. – сказав Вітерець і зірвався з місця.
Василько підняв голову, але там де тільки-но пролунав голос було вже пусто.
«Хто б це міг бути?» - подумав він…
…
Кішка наступного дня сиділа під яблунею та з муркотом кинулась до Василька.
- Спасибі, спасибі! – прокричав хлопчик у гущавину дерева та, схопивши Мушку, побіг додому.
З цього дня хлопчик та Вітерець почали товаришувати. Вітерець розповів Василькові про себе та свою сім,ю. Василько дуже здивувався, але зрадів, що має такого незвичного друга.
Вони грали у різні ігри. Особливо весело було грати в даганялки та в м,яча.
Василько вчив свого прозорого та швидкого товариша грати у футбол, читав йому казки та розповідав різні смішні історії зі свого шкільного життя.
Вітерець допомагав хлопчикові збирати яблука, проганяв з городу настирливих горобців та співав вітряні пісеньки.
Одного разу Вітерець вирішив познайомити свого друга з батьками…
Але це вже інша історія…
http://afonined.livejournal.com/530981.html
Калинець Ірина.ЛЕЛЕКА І ЧОРНА ХМАРА.
Лелека ловив у озері жабенят своїм діткам на вечерю. Цілий день стояв він у холодній воді спочатку на одній нозі, бо другу грів, а потім на другій нозі, бо грів першу. Ноги йому зачервонілись від холоду, та Лелека все стояв і стояв у воді — треба ж лелеченятам щось їсти. А в озері спала страшна баба Хмара. Від квакання-вереску жабенят вона прокинулася і страшенно розлютувалася:
— Що-о? Обкр-р-р-адати моє озер-р-р-о? Ловити моїх жабенят? Недозволю!
Лелека чимдуж затріпотів крилами, поспішаючи до рідного гнізда, а люта Хмара, загорнувшись у пухнастий чорний халат, кинулася за ним навздогін:
— Дожену! Утоплю!
— Допоможи! — зойкнув згори Лелека, помітивши мене.— Допоможи, бо залишаться мої лелеченята сиротами!
Я швиденько виліз на дах і примостив коло комина високий громовідвід. Страшна Чорна Хмара, засліплена злістю, не помітила його і зачепилася за громовідвід полою халата. Ох, як вона борсалася в усі боки — аж іскри летіли… А Лелека тим часом встиг домчати до рідного гнізда.
Нарешті халат Хмари порвався на клапті, і випала звідти вже не страшна баба Хмара, а маленька щупленька Хмаринка. Засоромлена, вона чимдуж кинулася назад у озеро, бурмочучи:
— Клятий громовідвід! Як же ж я його не зауважила?!
А Лелека наступного року приніс мені в подарунок маленьку дівчинку, якій я розповідаю казки.
http://onlyart.org.ua/?page_id=37259
|
