Є загальновідоме поняття «літературний персонаж», але виникає потреба виділити поняття «словесного обра-зу» як структурного елементу стилю. Необхідність такого виділення давно визнана вченими. Ще відомий філолог О. Потебня прагнув виділити одиницю стилю словообраз. Ю. Тинянов вбачав слабкість теорії Потебні в тому, що вона не враховувала розмежування специфікації образу.
Поняття словесного образу розробляється послідовниками В. Виноградова. Так, М. Рудяков пише, що «в стилі художнього твору, як зумовленій ідейно-образним змістом системі мовних одиниць, структурним елементом є словесний образ як образ суб'єкта, втілений у словесній тканині літературного твору, створений із слів і за допомогою слів» .
Поняття «літературний персонаж», «образ літературного персонажа» ширше за поняття «словесний образ». Літературний персонаж включає в себе і вчинки героя, його стосунки з іншими персонажами, його портрет і, звичайно, мову. Тобто в поняття «літературний персонаж», «образ персонажа» входить усе, що робить персонаж, що з ним робиться, який він є і як говорить. У по-няття «словесний образ» — тільки рівень і характер свідомості, як він проявляється в мові персонажа. В такому випадку нас цікавить, наприклад, не сам вчинок (про нього мова окремо), а те, як персонаж або автор говорить про нього чи про вчинки інших персонажів, про оточення, зовнішні обставини, як співвідноситься його мова з його вчинками, дійсністю, з мовною ситуацією.
У шкільній методиці і практиці викладання літератури більше освоєний аналіз літературного персонажа, але, як нам здається, недостатньо приділяється уваги «словесному образу». Здебільшого аналізуються тільки яскраві лексичні характерності мови (канцеляризми, макаронічність, діалектизми, архаїзми, вживання народних прислів'їв, народнопісенних висловів та ін.), а не в цілому мова як виявлення рівня свідомості. Тому ми і пропонуємо звернути увагу на словесний образ.
Специфіка літератури як мистецтва, крім усього іншого, полягає і в тому, що література — це, власне, записане мовлення. Все, що говориться в художньому творі, належить якомусь суб'єкту мовлення: або автору чи уповноваженому ним оповідачеві, або персонажеві. «Нічиєї» мови у художньому творі бути не може. Отже, кожен художній літературний твір — це мовлення якогось суб'єкта або поєднання мовлень кількох суб'єктів: одні суб'єкти, діючи, стикаючись один з одним, розмовляють, інші суб'єкти або суб'єкт можуть розповідати про ці дії, про думки персонажів, давати оцінку тому, що відбувається.
Мовлення кожного суб'єкта у творі несе в собі не лише ту інформацію, яку хоче повідомити мовець, а й інформацію про нього самого: зміст і спосіб мовлення, лексика, актуалізація певних значень у словах, семантичні зрушення — все це свідчить про соціальну приналежність, рівень і стан свідомості самого мовця, тобто під час мовлення твориться словесний образ мовця, пер-сонажа.
У словесному образі є певна системність в організації слів, в цій системі мовні одиниці поєднані своїми смисловими нашаруваннями, в яких і виражається особа персонажа. Визначальну роль у словесному образі відіграють мовні одиниці, в смислових нашаруваннях яких виражається стан свідомості персонажа — рівень його розуміння і оцінки навколишньої дійсності
Візьмемо для прикладу оповідання І. Нечуя-Левицького «Баба Параска та баба Палажка». Яким же постає рівень і стан свідомості, наприклад, баби Параски? її свідомість будується на мізерному, дрібному і нікчемному, яке заступає бабі Парасці весь світ.
Мова всього монолога народна, з усіма характерними особливостями лексики і фразеології, із значною домішкою лайливої лексики. Починається монолог з емоційно перебільшеної реакції на «лихих сусідів», особливо «капосну бабу Палажку Солов'їху».
|
