Вітаю Вас Гість!
П`ятниця, 29.03.2024, 03:34
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Вірш [18]
Вірші дитячі українською мовою для школярів, вчителів та школи. Віршований твір у якому зображені різні події та характери персонажів віршу
Твір [69]
Твори украънською мовою - твір опис, твір роздум та розповідь про важливі події життя для 1-4, 5, 6, 7, 8 та 9 класів середньої школи та 10, 11 класу вищої школи
Мінітвір, мініатюра [6]
Мінітвори - стислі зображення подій або описи на різноманітні теми
Українські диктанти [3]
Cловниковий та графічні диктанти з української мови та літератури для дітей, школярів та вчителів
Діалог [6]
Діалоги українською мовою - розмова між двома та більше персонажами або дійовими осібами
Розповідь [12]
Твір розповідь - це художнє зображення подій сюжету розповіді та вчинків героїв твору від імені дійової особи чи письменника
Казки [11]
Українські народні казки для дітей та дорослих, народна розповідь про надумані події
Привітання [16]
Прикольні та смішні привітання зі святами, поздоровлення з днем народження, новорічні привітання та інші
Приказки, прислів'я [10]
Українські прислів'я та приказки українською мовою про життя, добро, любов, дружбу, природу
ГДЗ [0]
Для школи та школярів - готові домашні завдання, ГДЗ з різних предметів
Перекази [1]
Перекази з української мови та літератури за творами відомих письменників
Диктанты [2]
Диктанты на русском языке для школьников и школы
Сочинения [33]
Сочинения для школьников по русскому языку

Наше опитування

Яка тема вас більш цікавить?
Всього відповідей: 2435

Статистика

Пошук

Вірші для дітей та школярів

Твори з української мови та літератури

Українські диктанти на шкільні теми

Интересное

Друзі сайту

Теми

Головна » Файли » Твір

Любі друзі та відвідувачі сайту! Для вас Твір з української мови та літератури. Мінітвори, українські вірші для дітей та школярів. Твір допоможуть вам у підготовці до школи, уроків, у навчальному процесі, Різноманітні теми творів та диктантів ви знайдете на нашому сайті
Твір на тему лист до Тараса Шевченка
14.05.2015, 18:13

За тебе, рідна і єдина, щодня я Богові молюсь…

М. Бакай

ЛИСТ УЧНЯ 10 КЛАСУ ДО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Шановний Тарасе Григоровичу, славний наш Кобзарю!

За вікном – ХХl століття. Але лист цей не в минуле, він – у сучасне. Колись Ти, Тарасе, звертався до « мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх», а тепер я до Тебе, бо щиро вірю в Твою невмирущість. Ти – наш сучасник, Ти з нами був і є зараз, хоча у Вічність відійшла душа Твоя. Вона, зболіла стражданнями свого знедоленого народу, не байдужа до нашого сьогодення, бо мав Ти «в серці те, що не вмирає». Я пишу цього листа, щоб поділитися з Тобою, мій улюблений поете, думками про нашу з Тобою Україну, її долю, її минуле, її сучасне й майбутнє. Пишу саме Тобі, бо ми з тобою – українці, нам болять одні болі, ми прагнемо однієї мети, ми сумуємо й радіємо разом, наш Тарасе! Звертаюся до Тебе, бо для мене Ти – не застиглий у віках пам`ятник чи портрет на стіні. Ти – наша совість і наша пам`ять. Це Ти денно й нощно молився за свій народ і прохав Бога зглянутися на свою нещасну країну – дати її дітям жадану волю. Це Ти звертався до земляків своїх із проханням:

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми…

Все розберіть… та й спитайте

Тоді себе : що ми?

Чиї сини? Яких батьків

Ким? За що закуті?..

Ти добре розумів, що народ, який не знає свого минулого, не матиме й майбутнього. І Ти не помилився…

«Єдина країна світу, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі немає. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не в нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судити їх треба, а просити пробачення за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час… Юнаки мої сліпії, горе мені з вами…» Майже по-твоєму, по-Шевченківськи, звучать ці рядки-признання Олександра Довженка. Гіркі, болючі рядки. І дата: « 14.04.1942». Уявляєш, як важко було писати таке в своєму «Щоденнику»! Страшна правда водила його пером. І найстрашніше те, що то була правда…

Пройшли роки… Багато води сплинуло. Змінилося життя українців. Наша з Тобою країна, Тарасе, стала вільною, суверенною, незалежною державою, про що Ти так палко мріяв колись. Ми вивчаємо в школі історію світову й історію України. Гортаємо сторінку за сторінкою її трагічної й водночас героїчної долі. Захоплюємося нашими героями, дивуємося, співчуваємо. Будь певен, Тарасе, ми прочитаємо цю історію всю – «від слова до слова»! Зрозуміємо все й знатимемо її – свою, рідну, батьківську. Бо не перекотиполе ми, не безрідні манкурти, яким все одно, яким царям служити, за кого кров проливати. Ми – прадавній народ, що гідний називатися власним іменням – українці. Це наші, Кобзарю, пращури здобували ратної слави на полі бою, захищаючи рідні вкраїнські землі від хижих нападників, збудували дивовижної краси історичні культурні пам’ятки, врятували свою багатостраждальну землю від вогню, насилля й гноблення. Наша історія – це історія народу-трудівника, народу-воїна, що віками бився за свою свободу, свято боронячи неньку Україну. Поглянь, Тарасе, ось вони – славні лицарі землі української! Мудрий князь Ярослав, який боровся зі злом, утверджуючи в життя земляків високе й прекрасне. Дмитро Вишневецький, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний – славні козацькі отамани. Духовний поводир свого народу й просвітитель Петро Могила, який намагався залучити українців до загальнолюдських цінностей. Скільки ж їх було – справжніх патріотів, які й життя поклали за рідну землю-матінку! А пам’ятаєш, Тарасе, Григорія Сковороду – філософа, педагога, поета, справжнього митця, якого «світ ловив», але так і не спіймав? Сходив він багато земель українських, навчаючи земляків жити мудро й праведно, в гармонії з природою, світом і самим собою. А жінки! Недаремно оспівував Ти їхню нелегку долю, смутком і любов’ю віє зі сторінок Твого «Кобзаря». Додам лише, що нація наша може по праву пишатися своїми славними доньками-українками. Чого варта, наприклад, княгиня Ольга, дружина київського князя Ігоря! Небагато є жінок в історії, які силою розуму й здібностями могли б зрівнятися з нею, причисленою нащадками до лику рівноапостольних. А ще – Маруся Богуславка, Роксолана, Маруся Чурай, Леся Українка… Невмирущі легенди нашої історії.

Знаєш, Тарасе, коли я познайомився з історією своєї країни, з минулим нашого народу, то був вражений тими випробуваннями, які випали на його долю. Як та свята Мати Марія, Україна віками народжувала синів і дочок на погибель і поталу ворогові. Пригадую, як вразила мене різниця між походженням російського слова «воспитывать» і українського «виховувати». «Воспитывать» – від слів «кормить», «питать». А значить, ростити дитину – це годувати її, щоб росла й міцніла. Це в росіян. А в нас, українців, історично «виховувати» означало «ховати». Зберегти дитину. Щоб не вбили її, не знищили, не перетворили на яничара. Як страшно! І як добре, що походження цього слова не пов’язане з нашим сьогоденням. До болю зрозумілими стають слова відомої пісні О.Кониського: Боже, Україну збережи,

Господи, помилуй нас!

Дійсно, до самого Бога зверталися у своїх молитвах наші предки. А ще – до своєї мудрості й розуму. І тут є чим пишатися нашим із Тобою, поете, землякам. Адже в XVІІ столітті рівень народної освіти в Україні, за свідченням дослідників, був одним із найвищих в Європі. У той час, коли доросле чоловіче населення воювало проти чужинських полчищ, жінки не тільки обробляли землю, вели господарство, а й виховували дітей, давали їм належну освіту, готували вірних захисників свого краю. Пам’ятаєш, Тарасе, чудову українську жінку-меценатку Лизавету Гулевич-Лозку, з ініціативи та матеріальної підтримки якої були засновані Київські братські школи? Ця жінка разом із своїми однодумцями стояла у витоків вищої школи серед слов’янського люду. Ні власних сил, ні власних чималих коштів не шкодувала вона, лише б бачити свою країну освіченою, прогресивною, розвиненою. Як мріяла разом із друзями про майбутнє українського народу, як сподівалася, що посяде він почесне місце серед цивілізованих держав. «Хіба наші люди вміють наймитувати, гнути спину, та битися на шаблях і веслувати на чужих галерах? А хіба піїтика, філософія, риторика, граматика, геометрія не доступні українцям? Хіба вони не вміють урядувати, по-державному господарювати? – запитувала Лизавета. - Роксолана, Настя Лісовська, сорок років керувала Портою. Гетьман Сагайдачний тримає в страсі і турок, і татар. Он які в нас люди! Багато з них уславили вітчизну своїми писаннями, великим розумом! Треба нагадати чужинцям, які сіли на шию нашому народові, що ми не бидло…»

І довела. До цих пір стоїть велична школа, а поруч – чудово розписана незвичайної архітектури церква, дивуючи світ генієм українських майстрів, силою українського мистецтва! Пройшов час - і вдячні нащадки поставили на Подолі бронзовій пам’ятник Лизаветі Гулевичівні, покровительниці української науки. Стоїть він у віках і вдивляється у творіння свого розуму, в оновлену землю свою, у сивий Дніпро…

Ось вони – справжні українські лицарі й берегині! Славні, розумні, красиві обличчям і душею, по-справжньому величні! Серед них і Ти, наш Кобзарю! Я вірю, що такі українці є й зараз. Вони несуть у собі вогонь любові до Батьківщини, запалений попередниками, так само палко вірять у силу української нації.

Я, як і Ти колись, Тарасе, часто думаю: чому, за що нашому народові випало на долю стільки випробувань? Війни, розрухи, геноцид, майже остаточна втрата духовних цінностей, рідної мови. Чого вартий лише голодомор 33-го! А обрубування родових коренів, утрата національної гідності й самоповаги! Знаю, що й тобі, Тарасе Григоровичу, випікало болем серце, коли дивився Ти на ці страхіття. Стільки лиха спіткало Україну! Чому?! Письменник Василь Барка знаходить таку відповідь на це питання в Біблії: український народ має спокутувати свій гріх, який полягає у відступництві од віри, нешанобливому ставленні до Бога, руйнуванні храмів, закритті їх, масовому гонінні віруючих. Звичайно, скаже хтось, можна залишити цю землю, виїхати за кордон, звити нове «гніздечк», жити заможно й безтурботно. Можна, але ж…

Одна Батьківщина, і двох не буває.

Місця, де родилися, завжди святі.

Хто рідну оселю свою забуває,

Той щастя не знайде в житті.

І мені здається, що саме здобуття країною незалежності, повернення українцями рідної мови, рідної історії, нарешті, - правди призвели до значних змін у свідомості наших земляків, Тарасе. Бачиш, все більше й більше людей серед нас, які ніби пробуджуються від вікового сну, відчувають у собі ту гідність, яку називають національною свідомістю. Це дуже важливо, бо якщо ми не зрозуміємо, де насправді наша Батьківщина, хто ми, «чиїх батьків діти», що саме ми (й ніхто інший!) відповідаємо за минуле й сьогодення землі, на якій живемо, майбутнього в нас не буде. Не забезпечить нам його навіть найбагатша й найцивілізованіша з країн, яка може, звичайно, дати нам притулок. Притулок дасть, а Батьківщину – ні. Бо, як сказав поет В.Симоненко,

Можна все на світі вибрати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Лише ми – українці, лише наша держава – Україна. Згідно з деякими релігійними вченнями, кожна людина заслуговує саме на те життя, яке має, на ту Батьківщину, навіть на ту родину, які в неї є. Заслуговує життям предків і своїм власним. Тому великий гріх – відмовлятися від рідного, батьківського, бо це – найсвятіше. А від себе можу додати: гріх також – заплющувати очі, закривати вуха, не помічати беззаконь, брехні й несправедливості, живучи з принципом «моя хата скраю». «Ні, хата кожного з нас «не скраю», а в самій середині, в гущі подій. І всі ми – відповідаємо. За себе, своїх рідних, друзів, за все гарне й погане, що робиться навколо.

А мова? Статистичні дані свідчать, що за останнім переписом населення 9 мільйонів чоловік у графі «національність» написали «українець», а в графі «рідна мова» - «російська». Так на очах у всього цивілізованого світу було зафіксовано ганебний для нації факт: кожен п’ятий українець став манкуртом. Ще раз було засвідчено існування проблеми «духовного Чорнобилю». І вирішувати цю та інші проблеми саме нам, і насамперед, – молоді.

Я знаю, що Ти згоден зі мною, Тарасе, бо й сам «скраю» ніколи не був, а Твоя національна свідомість і зараз є для нас прикладом патріотизму й служіння своєму народові. Я впевнений, що прийде час і ми отримаємо свідомих і впевнених у власних поглядах молодих людей, які матимуть свою Батьківщину, свої історичні корені, пишатимуться своїм родоводом і все зроблять для свого народу, його щастя й добробуту. І тоді пророчими стануть слова поета:

Над нею пісня солов’їна,

До неї тисячі доріг.

Соборна мати Україна

Одна на всіх, як оберіг.

Така прекрасна, вічно юна,

Мов і не знала лихоліть,

Земля Дажбога і Перуна

Ніким не зборена стоїть.

Давай же, Тарасе, разом молитися, каятися й просити у Всевишнього щастя й долі нашій Україні:

Боже милосердний,

Боже наш єдиний!

В розпачу і смутку

Мати Україна!

Нехай буде країна наша вільною й незалежною, бо вона, як ніяка інша, варта того:

Боже наш великий,

Ти ж бо дав народу

Пісню солов’їну,

Калинову вроду!

Нехай живуть у мирі й злагоді українці, не ллється кров наших земляків на своїх чи чужих землях, не підніме ніколи руку брат на брата:

На землі Ти судиш

Правдою народи.

Приведи ж, Всевишній,

Нас усіх до згоди!

Нехай світять над нами ясні зорі, нехай тихим будуть наші води, нехай родить нам зерно щедро й вклоняються вдячно рідній землі люди, що живуть на ній:

Змилуйся над нами,-

Всі ми твої діти.

Зцілюють нам душу

Мудрі заповіти!

Нехай повертаються щороку з вирію птахи, в’ють свої гнізда біля наших хат лелеки; хай не забрудняться наші ріки й не затьмариться небо над нашими головами:

Під святим Пророком

Ми давно прозріли.

У Христовім храмі

Свічку запалили!

Нехай родяться діти – нові й нові українці; нехай щасливою буде кожна українська родина:

Каємося, грішні,

За гірку провину.

Захисти, Всевишній,

Матір – Україну!

За тебе, рідна і єдина, щодня я Богові молюсь…

***************

М. Бакай

ЛИСТ УЧНЯ 10 КЛАСУ ДО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Шановний Тарасе Григоровичу, славний наш Кобзарю!

За вікном – ХХl століття. Але лист цей не в минуле, він – у сучасне. Колись Ти, Тарасе, звертався до « мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх», а тепер я до Тебе, бо щиро вірю в Твою невмирущість. Ти – наш сучасник, Ти з нами був і є зараз, хоча у Вічність відійшла душа Твоя. Вона, зболіла стражданнями свого знедоленого народу, не байдужа до нашого сьогодення, бо мав Ти «в серці те, що не вмирає». Я пишу цього листа, щоб поділитися з Тобою, мій улюблений поете, думками про нашу з Тобою Україну, її долю, її минуле, її сучасне й майбутнє. Пишу саме Тобі, бо ми з тобою – українці, нам болять одні болі, ми прагнемо однієї мети, ми сумуємо й радіємо разом, наш Тарасе! Звертаюся до Тебе, бо для мене Ти – не застиглий у віках пам`ятник чи портрет на стіні. Ти – наша совість і наша пам`ять. Це Ти денно й нощно молився за свій народ і прохав Бога зглянутися на свою нещасну країну – дати її дітям жадану волю. Це Ти звертався до земляків своїх із проханням:

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми…

Все розберіть… та й спитайте

Тоді себе : що ми?

Чиї сини? Яких батьків

Ким? За що закуті?..

Ти добре розумів, що народ, який не знає свого минулого, не матиме й майбутнього. І Ти не помилився…

«Єдина країна світу, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі немає. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не в нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судити їх треба, а просити пробачення за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час… Юнаки мої сліпії, горе мені з вами…» Майже по-твоєму, по-Шевченківськи, звучать ці рядки-признання Олександра Довженка. Гіркі, болючі рядки. І дата: « 14.04.1942». Уявляєш, як важко було писати таке в своєму «Щоденнику»! Страшна правда водила його пером. І найстрашніше те, що то була правда…

Пройшли роки… Багато води сплинуло. Змінилося життя українців. Наша з Тобою країна, Тарасе, стала вільною, суверенною, незалежною державою, про що Ти так палко мріяв колись. Ми вивчаємо в школі історію світову й історію України. Гортаємо сторінку за сторінкою її трагічної й водночас героїчної долі. Захоплюємося нашими героями, дивуємося, співчуваємо. Будь певен, Тарасе, ми прочитаємо цю історію всю – «від слова до слова»! Зрозуміємо все й знатимемо її – свою, рідну, батьківську. Бо не перекотиполе ми, не безрідні манкурти, яким все одно, яким царям служити, за кого кров проливати. Ми – прадавній народ, що гідний називатися власним іменням – українці. Це наші, Кобзарю, пращури здобували ратної слави на полі бою, захищаючи рідні вкраїнські землі від хижих нападників, збудували дивовижної краси історичні культурні пам’ятки, врятували свою багатостраждальну землю від вогню, насилля й гноблення. Наша історія – це історія народу-трудівника, народу-воїна, що віками бився за свою свободу, свято боронячи неньку Україну. Поглянь, Тарасе, ось вони – славні лицарі землі української! Мудрий князь Ярослав, який боровся зі злом, утверджуючи в життя земляків високе й прекрасне. Дмитро Вишневецький, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний – славні козацькі отамани. Духовний поводир свого народу й просвітитель Петро Могила, який намагався залучити українців до загальнолюдських цінностей. Скільки ж їх було – справжніх патріотів, які й життя поклали за рідну землю-матінку! А пам’ятаєш, Тарасе, Григорія Сковороду – філософа, педагога, поета, справжнього митця, якого «світ ловив», але так і не спіймав? Сходив він багато земель українських, навчаючи земляків жити мудро й праведно, в гармонії з природою, світом і самим собою. А жінки! Недаремно оспівував Ти їхню нелегку долю, смутком і любов’ю віє зі сторінок Твого «Кобзаря». Додам лише, що нація наша може по праву пишатися своїми славними доньками-українками. Чого варта, наприклад, княгиня Ольга, дружина київського князя Ігоря! Небагато є жінок в історії, які силою розуму й здібностями могли б зрівнятися з нею, причисленою нащадками до лику рівноапостольних. А ще – Маруся Богуславка, Роксолана, Маруся Чурай, Леся Українка… Невмирущі легенди нашої історії.

Знаєш, Тарасе, коли я познайомився з історією своєї країни, з минулим нашого народу, то був вражений тими випробуваннями, які випали на його долю. Як та свята Мати Марія, Україна віками народжувала синів і дочок на погибель і поталу ворогові. Пригадую, як вразила мене різниця між походженням російського слова «воспитывать» і українського «виховувати». «Воспитывать» – від слів «кормить», «питать». А значить, ростити дитину – це годувати її, щоб росла й міцніла. Це в росіян. А в нас, українців, історично «виховувати» означало «ховати». Зберегти дитину. Щоб не вбили її, не знищили, не перетворили на яничара. Як страшно! І як добре, що походження цього слова не пов’язане з нашим сьогоденням. До болю зрозумілими стають слова відомої пісні О.Кониського: Боже, Україну збережи,

Господи, помилуй нас!

Дійсно, до самого Бога зверталися у своїх молитвах наші предки. А ще – до своєї мудрості й розуму. І тут є чим пишатися нашим із Тобою, поете, землякам. Адже в XVІІ столітті рівень народної освіти в Україні, за свідченням дослідників, був одним із найвищих в Європі. У той час, коли доросле чоловіче населення воювало проти чужинських полчищ, жінки не тільки обробляли землю, вели господарство, а й виховували дітей, давали їм належну освіту, готували вірних захисників свого краю. Пам’ятаєш, Тарасе, чудову українську жінку-меценатку Лизавету Гулевич-Лозку, з ініціативи та матеріальної підтримки якої були засновані Київські братські школи? Ця жінка разом із своїми однодумцями стояла у витоків вищої школи серед слов’янського люду. Ні власних сил, ні власних чималих коштів не шкодувала вона, лише б бачити свою країну освіченою, прогресивною, розвиненою. Як мріяла разом із друзями про майбутнє українського народу, як сподівалася, що посяде він почесне місце серед цивілізованих держав. «Хіба наші люди вміють наймитувати, гнути спину, та битися на шаблях і веслувати на чужих галерах? А хіба піїтика, філософія, риторика, граматика, геометрія не доступні українцям? Хіба вони не вміють урядувати, по-державному господарювати? – запитувала Лизавета. - Роксолана, Настя Лісовська, сорок років керувала Портою. Гетьман Сагайдачний тримає в страсі і турок, і татар. Он які в нас люди! Багато з них уславили вітчизну своїми писаннями, великим розумом! Треба нагадати чужинцям, які сіли на шию нашому народові, що ми не бидло…»

І довела. До цих пір стоїть велична школа, а поруч – чудово розписана незвичайної архітектури церква, дивуючи світ генієм українських майстрів, силою українського мистецтва! Пройшов час - і вдячні нащадки поставили на Подолі бронзовій пам’ятник Лизаветі Гулевичівні, покровительниці української науки. Стоїть він у віках і вдивляється у творіння свого розуму, в оновлену землю свою, у сивий Дніпро…

Ось вони – справжні українські лицарі й берегині! Славні, розумні, красиві обличчям і душею, по-справжньому величні! Серед них і Ти, наш Кобзарю! Я вірю, що такі українці є й зараз. Вони несуть у собі вогонь любові до Батьківщини, запалений попередниками, так само палко вірять у силу української нації.

Я, як і Ти колись, Тарасе, часто думаю: чому, за що нашому народові випало на долю стільки випробувань? Війни, розрухи, геноцид, майже остаточна втрата духовних цінностей, рідної мови. Чого вартий лише голодомор 33-го! А обрубування родових коренів, утрата національної гідності й самоповаги! Знаю, що й тобі, Тарасе Григоровичу, випікало болем серце, коли дивився Ти на ці страхіття. Стільки лиха спіткало Україну! Чому?! Письменник Василь Барка знаходить таку відповідь на це питання в Біблії: український народ має спокутувати свій гріх, який полягає у відступництві од віри, нешанобливому ставленні до Бога, руйнуванні храмів, закритті їх, масовому гонінні віруючих. Звичайно, скаже хтось, можна залишити цю землю, виїхати за кордон, звити нове «гніздечк», жити заможно й безтурботно. Можна, але ж…

Одна Батьківщина, і двох не буває.

Місця, де родилися, завжди святі.

Хто рідну оселю свою забуває,

Той щастя не знайде в житті.

І мені здається, що саме здобуття країною незалежності, повернення українцями рідної мови, рідної історії, нарешті, - правди призвели до значних змін у свідомості наших земляків, Тарасе. Бачиш, все більше й більше людей серед нас, які ніби пробуджуються від вікового сну, відчувають у собі ту гідність, яку називають національною свідомістю. Це дуже важливо, бо якщо ми не зрозуміємо, де насправді наша Батьківщина, хто ми, «чиїх батьків діти», що саме ми (й ніхто інший!) відповідаємо за минуле й сьогодення землі, на якій живемо, майбутнього в нас не буде.

http://klasnaocinka.com.ua/uk/article/tvorcha-robota-list-do-tarasa-shevchenka-uchnya-10.html

***

Шануймо вічно пам’ять про Шевченка

Стаття з випуску № 9-10 від 2014-02-06

З кожним днем ми все ближче і ближче до знаменної дати - 200 річчя від дня народження безсмертного генія нашого народу Тараса Григоровича Шевченка. На славнозвісній Черкащині, на порозі весни, народився наш Кобзар, якого нині знає увесь світ. Такі генії народжуються рідко, вони - невмирущі. Їхня духовна спадщина живе у віках, причому таким життям, яке безконечно розвивається і помножується у все нових і нових поколіннях.

Геніальний син українського народу Тарас Шевченко ввійшов у свідомість поколінь як воістину народний поет, поет української нації, талановитий художник, політичний борець, провісник волі, свободи, незалежності, яку ми вибороли. "Борітеся - поборете!" Ці невмирущі слова стали для нашого волелюбного українського народу вулканічною енергією. Вони пробудили в нас волелюбні прагнення, виховали революційну свідомість. Для нас, свідомих українських патріотів, повинні завжди бути прикладом у житті невмирущі герої Шевченкових творів: народні витязі, повстанці-гайдамаки, козаки-запорожці, які виступили захисниками рідного краю, носіями народної правди і честі. Ми повинні наслідувати їх у всьому. Для нас, українців, у житті, у праці, в боротьбі повинні стати кредом життя невмирущі запальні та благальні звертання, ніжні та лагідні слова нашого Кобзаря зі сторінок його безсмертних творів, а його нелегкий життєвий і сповнений енергії творчий шлях - прикладом служіння народу.

...200 років від дня народження Т. Г. Шевченка - свято не тільки літературне, а й всенародне, бо поет належав і належить великому українському народові і всьому світові. Тисячі тисяч кожного року вклоняються пам'яті сили і народної нескореності. Тому до Канева на могилу Кобзаря пролягли стежки з усіх країн і континентів земної кулі. Цими стежками приходили, приходять і будуть приходити люди, щоб віддати свою безмежну любов і шану нашому віщому пророкові, основоположнику нової української літератури, творцеві нової української літературної мови, яка корінням своїм сягає в живу народну мову. Ідуть та йдуть люди цією милою серцю дорогою, тими благородними стежками, щоб вклонитися священній могилі поета і щиро помолитися за його душу...

...Я переповнена гордістю за те, що побувала не один раз на могилі великого пророка, співця України Тараса Григоровича Шевченка, мого улюбленого поета. І пригадала ті щасливі роки і дні, коли йшла зі своєю сім'єю тими стежками і піднімалася до того священного місця, де вічним сном спочиває наш безсмертний український геній людства - Т. Г. Шевченко. Одного літнього дня 1977 року я з сином Олегом вирушили до Канева. Була чудова погода, настрій прекрасний. А на душі було тривожно, хвилююче, але й водночас особливо радісно і піднесено, що й не описати! Адже ми їдемо на ту священну землю, де колись ходив по ній наш поет Тарас Шевченко. З великою гордістю, з безмежною радістю ми їхали до цього місця на ту високу Чернечу гору, де знайшов свій останній спочинок наш великий мислитель, наша гордість і слава!

Нелегко було підніматися на цю гору старими дерев'яними сходами. Але я подолала все. Коли ми прибули на це славне місце, там було багато людей. Одні співали Шевченкові пісні, інші розказували напам'ять вірші поета, уривки з його поем.

Спокійно пройшовши крізь натовп людей, ми підійшли до могили поета, низько вклонившись, віддали безмежну шану великому генію людства. І, поклавши до підніжжя пам'ятника квіти, тихо помолилися за його душу. Там, на Чернечій горі в кіоску, придбали сувеніри, твори Тараса Шевченка в новому виданні, зокрема: "Кобзаря", чудову книгу "Спогади про Тараса Шевченка", "Шевченко-художник"... Ми купили художні твори українських письменників про життєвий і творчий шлях поета, придбали на згадку сувеніри - невеликі бронзові скульптури Кобзаря.

Опісля пішли в музей-заповідник "Могила Т. Г. Шевченка", оглянули всі експонати в кожній кімнаті, вони зачарували нас глибоким ідейним змістом. В одному з розділів експозиції представлена історія заповідника. На одній світлині побачили хатину під солом'яною стріхою І. О. Ядловського, який був незмінним доглядачем могили Тараса Григоровича у 1883-1933 роки. Цю хату збудували за народні кошти. В ній у 1899 р. було обладнано перший у світі скромний музей Т. Г. Шевченка. У світлиці доглядача могили на чільному місці - копія портрета Кобзаря видатного російського художника, великого шанувальника поета І. Ю. Рєпіна. Цей портрет прибраний вишитим рушником, є й інші - в рушниках. Поруч на стіні - металевий вінок, покладений на могилу поета в 1912 році артистами МХАТу. Тут експонуються уривки з творів і спогадів видатних діячів літератури і мистецтва, що побували в музеї, є їхні фото, експоновані на стіні. Могилу Т. Г. Шевченка в різні роки відвідали: М. Лисенко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, М. Кропивницький, М. Старицький, О. Мишуга, М. Рильський, П. Тичина... А на столі лежали "Кобзар" і книга запису вражень відвідувачів. Ми оглянули все з великим задоволенням. Музей Т. Г. Шевченка справив на нас неабияке враження. У цьому музеї-заповіднику ведеться і по сьогодні "Книга вражень", в якій є записи відвідувачів. Ми також написали про свої враження від побаченого: про безмежну любов до поета, невмирущу славу і велич його, що вкарбовані у віки...

... Нам було цікаво і приємно походити скрізь, де все потопало у квітах. Ми довго любувалися цією красою. Згодом побачили частину народного пам'ятника-хреста, який було встановлено на могилі Тараса Шевченка в 1884 році. Поруч стоїть чавунний пам'ятник поетові, встановлений на могилі в 1923 році. А далі поміж дерев побачили могилу І. О. Ядловського - доглядача могили Кобзаря, яка була обсаджена квітами. Ми віддали йому велику шану, низько вклонилися і помолилися за його душу. Адже він п'ятдесят років сумлінно доглядав за могилою поета! Велика вдячність йому за це. І тут я пригадала спогади онуків І. Ядловського, які читала в книзі "Народ про Шевченка", а записав їх Д. Кушнаренко 2 серпня 1938 р. від М. О. Демченко, м. Канів, Київської області. Ця книга є в моїй бібліотеці. У своїх спогадах онук і внучка згадують про те, як їхній дідусь Іван дуже любив Т. Г. Шевченка, був хорошим і дбайливим садівником. Він садив різноманітні дерева біля могили поета. А коли родич Т. Г. Шевченка В. Шевченко докупив землі біля могили, то дідусь Іван насаджував їх попід горою, щоб могила не осувалася, і говорив: "Роблю це все для того, щоб ріс сад і щоб Тарасова могила цвіла"... А внучка згадує, що жила в діда Івана до 1927 року, допомагала йому у всьому. Екскурсій на той час ще було мало. Але коли приїжджали люди, то вона їм носила воду, хоч дуже важко було їй підніматися з нею на гору. Далі згадує, що поїхала до Харкова - це були 1928-1929 роки. Незабаром дід Іван зателефонував їй, щоб приїхала знову на допомогу, бо захворів, нездужає. "Я приїхала, тут вийшла заміж, так і зосталася жити в Каневі", - згадує вона. Коли дідусь Іван знову захворів, то вона думала його забрати до себе, але він не захотів і говорив: "Умру тут, а Тарасової могили не оставлю..."

Син Олег уважно слухав мою розповідь і сказав: "От яким вірним, відданим був поетові, його святій пам'яті доглядач могили Іван Ядловський. Він з великою шанобою, любов'ю пильнував і доглядав могилу поета до кінця свого життя".

Невдовзі ми прийшли на площу перед пам'ятником, приєдналися до гурту людей і разом з ними співали Шевченкові пісні. Приємно і радісно було на душі. І справді, чи можна деінде так відчувати, так пригадувати чудову музику Шевченкових віршів, як на цій горі над Дніпром! Ми не хотіли розставатися з тими хвилюючими місцями, жаль було покидати ту високу Чернечу гору. Але були дуже щасливі, що побували тут, де покоїться прах нашого невмирущого поета. У мене зберігся зошит з записами всього, що бачили і почули на Чернечій горі, на священній могилі безсмертного Кобзаря. У цьому зошиті збереглися засушені квіти з могили поета.

... Я пригадала і другу поїздку до Канева - з невісткою Любою і малим внучком Тарасиком. Це було також влітку. Ми втрьох дісталися з Києва до Канева Дніпром, щоб низько вклонитися нашому Кобзареві, віддати шану його могилі. Моєю метою ще й було: показати Тарасикові те священне місце на Україні, віддати шану могилі, де вічним сном спочиває наша гордість і слава, наш безсмертний поет Тарас Шевченко, щоб внук назавжди запам'ятав Кобзаря, любив і шанував нашого великого ина українського народу. А в майбутньому, щоб любив читати його твори, захоплювався тими героями, які зображені в них, і наслідував їх у всьому.

Ми втрьох поволі та довго піднімалися на високу Чернечу гору старими сходинками до того місця, де покоїться прах Тараса Шевченка. Підступаючи все ближче, почули чарівний голос кобзаря, який грав на кобзі і співав сумних пісень. Ми підійшли до могили поета. Перехрестилися, помолилися, поклали квіти до підніжжя пам'ятника і тихо підійшли до кобзаря, щоб послухати його. Він захопив нас своїм чарівним співом і грою на кобзі, був одягнений у національний одяг, з солом'яним брилем, який лежав поруч. Кобзар співав про тяжку долю нашого народу та обездоленої України, про славних лицарів - запорозьких козаків, про невмирущих героїв- борців за долю і волю України... Тарасик ні на крок не відходив від кобзаря, просив його, щоб співав ще і ще. А в нас забриніли сльози на очах...

Опісля ми втрьох піднялися вище по сходах до пам'ятника Поетові - бронзового монумента. І кожен з нас розказував напам'ять Шевченкові вірші. Тарасик голосно декламував "Садок вишневий коло хати", "Тече вода з-під явора". Старий кобзар уважно слухав нас. Потім ми спустилися тими ж сходами вниз до нього і він розповів про своє життя...

Довго-довго були на могилі поета. На високій Чернечій горі попросили кобзаря, щоб сфотографувався з нами на добру і довгу пам'ять про таку неймовірну зустріч. Важко було прощатися з могилою Тараса Шевченка, важкою була й розлука з самотнім кобзарем. Нам не хотілося покидати це миле серцю кожного українця місце на канівській землі, на високій Чернечій горі. За трохи ми востаннє низько вклонилися Великому Кобзареві, його незабутній могилі, щиро помолилися. І всі разом заспівали "Реве та стогне Дніпр широкий", "Заповіт" під акомпанемент кобзи і попрощалися з кобзарем.

... Після цього ми пішли в музей-заповідник "Могила Т. Шевченка", були недовго, але оглянули майже все. Ми показали Тарасикові в цих прекрасних залах музею експонати, в яких ведеться розповідь про тяжке дитинство та юнацькі роки Тараса Шевченка. З великою цікавістю внучок оглянув портрети, бюсти, великі постаті Кобзаря з бронзи, каменю. Але Тарасик був дуже змучений, тож ми тихенько вийшли з музею. Опісля купили на згадку такі книжечки: "Легенди про Шевченка", "Садок вишневий коло хати", "Мені тринадцятий минало", "Козачок" В. Бичка, "В бур'янах" С. Васильченка, а також поему "Гайдамаки", де є штамп з написом: "На добрий спогад про відвідування музею і могили Т. Г. Шевченка", м. Канів. 1988 р." Тарасик зрадів і почав переглядати їх відразу ж, сидячи з нами на лавочці.

Ми ще довго милувалися зеленим парком, який розкинувся біля могили Кобзаря, і в якому шуміли віттям зеленолисті та розлогі дуби. Звідси вдивлялися у простір безкраїх степів, вслухалися у вічний відгомін повноводного Дніпра-Славутича. Були ми дуже радісні та щасливі, що побували на цій довіку незабутній українській землі, і почали спускатися тими ж старими сходами до Дніпра.

Уже було досить пізно, коли Дніпром поверталися до Києва. Пишаємось, що відвідали з малим Тарасиком ту святу землю, яка назавжди прийняла в свої обійми нашого невмирущого, великого поета, славного сина українського народу - Тараса Григоровича Шевченка.

... Нещодавно приїжджав до мене внук Тарас, який нині живе у Києві, вже дорослий, змужнілий. Подивившись на фотографію з минулих років, пригадав усе: кобзаря з кобзою, на якій той грав і співав пісні; як піднімався з нами цими високими сходами аж до бронзового монумента і розказував звідтіля вірші; як бігав у зеленому парку і як співав з нами пісні Кобзаря. Навчаючись в гімназії ім. Лесі Українки, Тарас прочитав усі твори Тараса Шевченка...

... Справді-таки, великі поети не вмирають, вони народжуються з кожним новим поколінням, заново відкриваючи людям світ. А як прекрасно та хвилююче про це говорив наш визначний український письменник Олесь Гончар: "До всіх народів світу, до цілого людства приходить нині Шевченко... Кожен народ читатиме Шевченка по-своєму, як, зрештою, по-своєму читає його кожне наступне покоління, беручи з невичерпної щедрої спадщини його те, що на даному відтинку історії є найближчим, найжагучішим для людей сучасності. Але є в геніальній його поезії те, що завжди, в усі часи вабитиме й чаруватиме людей - високий гуманізм його творчості, і та повнота любові, що народила художні шедеври довершеної краси, і те могутнє поетичне ясновидство, яке крізь тумани віків бачило прийдешність вселюдського миру і щастя..." Які чудові вислови, який глибокий зміст криється в кожному слові Олеся Гончара про незбагненну велич творчих шедеврів Т. Г. Шевченка та світову славу поета...

... Наближаємося до знаменної дати - 200-річчя від дня народження нашого національного поета Тараса Шевченка, який усе своє страдницьке життя присвятив рідному українському народові, Україні. Він глибоко вірив у свій народ, у його велетенську силу. В поезії Шевченка звучало і звучить по сьогодні непохитне переконання, що трудящий народ України порве віковічні кайдани рабства, здобуде свободу і щастя. Він закликав усіх пригноблених до боротьби за свої права, за знищення соціального і національного гніту. Вдивляючись в майбутнє, Тарас Шевченко передбачав пробудження великих духовних сил народу і кликав його до боротьби за це прекрасне майбутнє. Тож і ми, українці, пам'ятаймо про це, наслідуймо нашого поета в усьому, будьмо справжніми патріотами, такими, як був наш Кобзар. Жиймо по правді, чесно, без фальші, облуди і без страху. Будьмо пильними, сміливими та завзятими в такий важкий для України та українського народу час. Любімо свою Україну, як він її любив, і "за неї Господа молім".

Полум'яне слово Тараса лунало і лунає тепер по всій країні, будило народ і пробуджує його нині до визвольної боротьби, вселяло і вселяє віру в неминучу перемогу справедливості. Те дзвінке і вагоме слово поета лунає і сьогодні поміж нас. Воно запалює серця патріотів України, які виявляють щиру любов до неньки-України і готові віддати своє життя заради неї. "Борітеся - поборете!" Ці священні слова поета надзвичайно вагомі для кожного свідомого українця-патріота і сьогодні. А щирі та хвилюючі рядки з віршів Максима Рильського підсилюють, підтверджують запальні слова-заклики Великого Кобзаря:

Вперед, брати! Все далі й далі! // Як тихий невечірній світ, // Нам сяє в радості й печалі // Ясний Шевченків заповіт!

Тож гідно виконуймо Шевченкові заповіти, не забуваймо ніколи його повчальних звернень до нас, українців, щоб гідно зустріти 200-літній ювілей великого генія і пророка, нашого невмирущого Кобзаря! Так, він - безсмертний, як і безсмертні його твори! Він живе і вічно житиме в пам'яті людській!

Для нас, українців, повинна бути святинею пам'ять про нашого народного поета Тараса Григоровича Шевченка. Священним обов'язком кожного з нас, хто дорожить своєю національною честю, своєю гідністю, своїм добрим ім'ям, - вічно шанувати цю пам'ять!

Чернечу гору зеленить трава, // І оживає Канівська могила...// Безсила смерть, коли живуть слова,// І вічно житиме його поезій сила!.. (Любомир Дмитерко, "Безсмертя")

Марія КОЖУШКО,
колишня вчителька української мови та літератури, м. Сокаль.

Детальніше: http://golossokal.com.ua/lysty/dolzhny-vechno-chtit-pamyat-shevchenko.html

 

Категорія: Твір | Додав: Наталья
Переглядів: 14647 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0

[06.04.2017][Твір]
Твір на тему добра (0)
[17.03.2015][Твір]
Твір на тему "Великдень" (0)
[12.11.2014][Приказки, прислів'я]
Приказки про книгу (0)
[17.11.2014][Твір]
Твір на тему "Мій друг" (0)
[04.10.2017][Твір]
Структура та композиція художнього твору (0)
[13.02.2015][Твір]
Твір-роздум на тему "Кохання" (0)
[26.04.2017][Твір]
Основа цільності словесного образу персонажа (0)
[10.06.2016][Сочинения]
Сочинение на тему работа на корабле (0)
[27.05.2017][Твір]
Емоційне зображення та контрастность у творах (0)
[22.12.2014][Твір]
Твір на тему "новий рік" (0)

Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]