Сонце, Вітер і Мороз.
Українська народна казка Поділля
Ішли Сонце, Мороз і Вітер битим шляхом усі три і зустрічають чоловіка.
— Здрастуй!
— Здрастуйте!
Поздоровкались і пішли, ті собі, а той собі. Пройшли вони кілька гін і роздумались тоді: кому той чоловік сказав «здрастуйте»? Вернулись, нагонять того чоловіка:
— Стривай, чогось тебе спитаємо.
Той став, жде. Підходять вони:
— Кому, чоловіче, ти казав «здрастуйте» чи одному, чи до всіх?
— Ні,— каже,— одному я казав.
— Котрому ж ти казав?
— Оцьому,— каже,— губатому я казав «здрастуйте».— Та й показав на вітра.
Обернулись тоді вони та й пішли собі назад. Сонце й каже:
— Я його попечу!
А Мороз каже:
— Я його зморожу!
А Вітер каже:
— Ти не спечеш, а ти не зморозиш. Бо як ти будеш пекти, а я буду холодний віять, то він і не спечеться. А як ти, Морозе, будеш морозить, то я притихну і він не замерзне.
http://proridne.org/folklore/tales/%D0%A1%D0%BE%D0%BD%D1%86%D0%B5,%20%D0%92%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%20%D1%96%20%D0%9C%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B7.html
казка «Украдене сонце»
– Привіт, друже! – радісно вигукнув горобчик, метнувшись назустріч сонечку, яке щойно прокинулось і вже почало зігрівати своїми пестливими промінчиками вранішнє повітря.
– Здрастуй, любий товаришу! – з усмішкою пролунало у відповідь птаху. – Нарешті скінчилася довга ніч, і тепер я знову можу пустувати з тобою до самісінького вечора.
Цілий день бавилися вони в небі, а коли прийшов час відпочивати, то побажавши один одному солодких снів, повернулися до своїх домівок.
– Ледь дочекався, коли настане темрява! – грюкнув лихий чародій Кландельстин, – Як мені набридло вже це світло, спасу від нього не має. Мабуть, потрібно викрасти сонце, щоб більше ніколи не з’являлося на небі та не заважало мені.
Граф Кландельстин мешкав за містом у старому замку, що височів на величезному пагорбі. Він ніколи не виходив надвір удень, адже сонячне проміння дуже погано впливало на його здоров’я.
– Все, не можу більше ховатися від цього золотавого та пекучого сяйва, хочу, щоб на землі завжди панувала темрява! – гримнув чародій, прошепотівши якесь заклинання.
– Друже, де ти? – прокинувшись вигукнув здивований горобчик, – Уже час світанку настав, чому ти не сходиш?
Та відповіді не пролунало. Довго ще гукав птах свого небесного товариша, проте той не відзивався. Тоді бідолаха полетів до старої сови, щоб дізнатися, що ж трапилося з його яскравим другом.
– Привіт, Марта, – прощебетав сміливець, – ти наймудріша в нашому лісі, тому, напевно, знаєш чому й досі панує темрява?
– Так, мені це відомо, – відповіла та, – чародій Кландельстин полонив небесне світило, бо ненавидить його пекуче та золотаве проміння.
– Чи можна якимось чином визволити наше любе сонечко? – поцікавився засмучений горобчик.
– Цей лиходій боїться лише світла та дзвінкого півнячого співу! – мовила стара та мудра сова.
Метнувся наш герой на пошуки свійської птахи. Та знайшовши хлів, у якому мешкали кури, побачив, що вони й досі не прокинулися, адже ще не світало.
– Підіймайся, любчику! – вигукнув горобчик, – Бо без тебе всі спатимуть вічно!
– Чого ти хочеш? – запитав спросоння півник, – Чому турбуєш мене серед темної ночі?
Сміливець, розповівши про все що сталося, разом зі свійським птахом вирушив до чарівника Кландельстина.
– Кукуріку! – щодуху заспівав півник, – Кукуріку!
– Ой, що це? Куди ділися мої чари? – злякався лиходій і розгублено метнувся до свого замку.
Тієї ж миті засяяло яскраве сонечко, підіймаючись над горизонтом, і подякувавши своїм рятівникам, знову почало бавитись із хоробрим горобчиком.
А відважний півник тепер щоранку співає своїм дзвінким голосочком, аби залякати лихого Кландельстина та привітати небесне світило з новим чудовим днем.
http://www.kmd.org.ua/cgi-bin/myAccount/myAccount.cgi?action=dp&p=p&eqAction=drawTblJb&tbljbId=proizvList&proizvRubId=5&vs=2/scId=6&eqVs=2/scId=4&proizvId=4087&tDAR=1
Сонце любить усіх.
У дзвіночку на узліссі жив жук Жужужук. Удень він мандрував лісовими стежками, пильнував, щоб ніхто не чинив кривди, ходив у гості до знайомих жуків, а на ніч повертався до свого синього будиночка, де завжди було сухо і затишно.
Поряд із дзвіночком ріс кущик суниць. Ягоди на ньому висіли дрібні й зелені — Жужужук ніколи не звертав на них уваги.
Але одного ранку, вмившись краплиною роси, він глянув униз і від здивування ледь не випав із дзвіночка-будиночка. Ягоди на кущику стали червоні-червоні, наче маленькі сонечка.
"Ого, як сонце любить сунички! Скільки свого тепла віддало їм!" — подумав жук.
І йому страшенно закортіло дізнатися, чому воно так любить сунички. Вирішив спитати про це у самого сонця. А сонце опівдні завжди спочивало на вершечку найвищої на узліссі сосни.
"Там я у нього й спитаю!" — подумав Жужужук і поповз угору по сосні. До полудня він якраз дістався до вершечка.
Та до сонця було ще дуже далеко. То знизу лише здавалося, що воно спочиває, зачепившись за сосну.
Зате Жужужук побачив, як сонячні промені фарбують серединки ромашок, крила метеликів, квіти липи і павутиння...
"Воно... воно любить усіх, а мене — ні..." — Жужужук так розхвилювався від цієї думки, що не втримався на гілочці і мало не впав униз. Встиг лише двома лапками вхопитися за листочок. Ще мить — і полетів би додолу.
Аж тут сонце побачило таку біду й підставило свій промінь. Жужужук по ньому з’їхав прямісінько до свого дзвіночка.
— Сонце любить усіх! — сказав він голосно. — Сонце любить і мене!
— І мене, — закивав суничний кущик своїми ягідками.
— І мене, — задзвенів синенький дзвоник-будиночок.
— І мене, і мене, — жужукаючи ці слова, Жужужук поповз до лісу — розповісти знайомим жукам, що сонце любить усіх. І жуків теж.
(Автор: Світлана Прудник)
http://lesyakosmovska.at.ua/news/2009-03-08-151
|