Мальовниче українське село, вродливий, у розквіті сил парубок, що картинно розкинувся на білій свиті під грушею («Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького), зображуються у вихідній семантичній системі, де актуалізація всіх значень спрямована на те, щоб передати красу природи і людини, красу, яка, здавалось би, віщує щастя — так виявляється вихідна теза автора: люди у цьому краї могли б бути щасливими. Розгортання конфлікту заперечує сподівання автора, його вихідну тезу: людина не знаходить щастя. Завершальна семантична система проводить думку: за кріпацтва щастя для кріпака не-можливе.
Кожна з цих частин структури також має свою семантичну систему, яка служить вираженню ідейного пафосу твору. У вихідній тезі уже може бути якась суперечність. Через розвиток дії, конфлікт або антитетичну ситуацію ця суперечність, усвідомлена або не усвідомлена суб’єктом мовлення, розвивається, вирішується чи не вирішується в межах даного твору. Якщо ж у творі є рухомий персонаж, тобто такий, у якого свідомість зазнає певних змін, відповідно змінюється і словесний образ усього персонажа, його початкова семантична система.
Авторська точка зору в завершальній частині твору може збігатися з авторською точкою зору у вихідній частині, але збіг цей не буквальний,— це повторення на вищому витку спіралі. У вихідній тезі уже була певна суперечність на матеріалі конфлікту, зіткнення харак-терів і т. д. Розвиток цієї суперечності простежується, і автор робить узагальнення. Вихідна авторська теза має характер орієнтувальний, вона ніби спрямовує читача на сприйняття всього зображуваного в певному аспекті, а основна думка — в завершенні тв.ору. Ясна річ, що завершальна частина готується всім попереднім розвитком, вона ніби третій ступінь в розвитку за законом заперечення заперечення.
З учнями, які ще не знайомі з цим законом діалекти-ки, мабуть, не варто в цьому плані розглядати твір як двочленну або тричленну стильову структуру, але навчати бачити антитетичність, діалектику в розвитку авторської думки і її вияв у словесному образі автора, складок
яі взаємозв’язки’ останнього з рухомими і статичними- персонажами, вміння через аналіз усього цього прийти до розуміння завершальної авторської думки і форми її вияву, зрештою, до осягнення ідейного пафосу твору — необхідно.
Опорними моментами у відшуканні діалектики роз-витку авторської думки, певними відправними точками можуть бути різні помічені антитези, наскрізні і повто-рювані елементи — вони можуть стати тими ниточками, потягнувши за які можна розплутати все художнє пле-тиво.
Так, наприклад, у вступній частині повісті «Лихі люди» ми розглядали вище основну суперечність життя — не життя, муки, а точніше: життя таке, яким воно має природно бути, і те, яким зробили його лад і люди, тобто суцільне страждання. У зв’язку з цією загальною суперечністю ми розглядали семантичне зрушення у слові «жити». Ця суперечність цілком усвідомлена автором.
У повісті «Лихі люди» всі головні чотири персонажі рухомі. Суперечності, з яких починає розвиватися кожен персонаж, так чи інакше розв’язуються в межах твору.
Вихідна суперечність розвитку образу Попенка: ба-жання якомога більше і солодше їсти, безтурботніше жити і поки що неможливість задовольнити свої найнижчі, иайгрубіші потреби. Такі люди без будь-яких принципів, чиї інтереси не виходять за межі задоволення шлунку, не становлять ніякої небезпеки для царського ладу, навпаки, можуть бути використані, і Попенко досягає, чого хоче, ставши тюремним попом.
Вихідна суперечність у розвитку образу Шестїрного: поки що він не пан, а хоче бути паном,— вся його діяльність, починаючи з дрібних доносів у гімназії, спрямована на це. Він досягає мети, ставши тюремним слідчим. На справі Телепня він мріє заробити новий чин, нову нагороду.
|
