Існує поняття структура літературного твору, що означає «побудову твору словесного мистецтва, його внутрішню і зовнішню організацію, спосіб зв’язку елементів, що складають його».
Структура— поняття, ширше за композицію. Композиція — елемент структури. Структура художнього твору — це певна цілісність, в якій усі елементи твору (семантичні нашарування та зрушення в словах, вся внутрішня форма твору, способи зображення природи, людей, характерів і т. д.) поєднані за єдиним принципом. Знайти цей принцип — значить знайти той ключ, який заводить основну пружину твору. У кожному творі структура своя, конкретно-неповторна, зумовлена неповторним ідейно-художнім змістом твору.
Структурну модель кожного художнього твору можна уявити для наочності у вигляді ядра, оточеного кількома оболонками. На зовнішній оболонці — словесний матеріал, з якого безпосередньо складається твір і в якому він матеріалізується. Ця оболонка стає значимою, змістовною лише остільки, оскільки вона випромінює енергію змістовного ядра. Саме ядро, яке включає тему і ідею твору, також має власну будову. В процесі аналізу необхідно виявити все, що випромінює «оболонка», вичерпати її зміст максимально, щоб через її тонкий і прозорий шар ми могли побачити нитки, що з’єднують ЇЇ з ядром, і саме ядро. Все, про що ми говорили вище, і було спрямоване на аналіз зовнішньої «оболонки».
Між зовнішньою оболонкою і ядром існує проміжна оболонка: образи-характери, події, конкретно-образний світ, об’єктивно-історична дійсність, яка стала предметом зображення, процеси життя, тенденції дійсності, що стоять за сюжетом твору. Цілком закономірно, що в першу чергу аналізується саме цей дуже важливий шар, який передусім і сприймається читачем і методика аналізу якого добре розроблена в нашому літературознавстві, освоєна в шкільній практиці. Саме тому ми на ній і не будемо зупинятись.
У межах цієї праці взагалі немає можливості зупинитися на аналізі всіх елементів структури. Розглядаючи зовнішню «оболонку», ми лише спробуємо знайти ключ
до того загального принципу, за яким елементи поєднуються в ціле.
В центрі структури художнього твору стоїть автор як певна точка зору на світ, він задає тон усій структурі, цементує всі елементи в одне ціле. Але за яким принципом? Щоб відповісти на це питання, ми повинні звернутися до важливих методологічних засад. Однією з основних засад марксистського літературознавства є те, що у творах словесного мистецтва відображається життя з усіма його суперечливими процесами.
«Оскільки,— пише з цього приводу Л. І. Тимофєєв,— життєвий процес — це завжди процес суперечливого розвитку життя, процес життєвої боротьби, остільки і твір письменника відображає з необхідністю тою чи іншою мірою певні суспільні суперечності, певні форми життєвої боротьби»1. Це твердження стосується насамперед творів з розвиненим сюжетом (епічних і драматичних). У ліричних творах, де часом відбивається одна мить, одне переживання, не завжди можна говорити про відображення суспільних суперечностей. Проте саме поняття суспільних суперечностей у даному разі, очевидно, слід розширити. Адже будь-яка суперечність у житті суспільної людини (суперечність у характері, психіці, суперечність між прагненням і можливостями і т. д.) обертається суспільною суперечністю.
Кожен художній твір відображає життя у розвитку. А розвиток — це безнастанне заперечення одного стану іншим. Вже саме заперечення попереднього стану — суперечність. Розвиток і відбувається внаслідок боротьби суперечностей, які відображаються у художньому творі у змалюванні характерів, обставин. Суперечності, що відображаються в літературі,— аналоги суперечностей життєвих, вони наявні у найгармонійніших картинах, без них останні були б застиглими, німими. Так, наприклад, у малюнку селянського побуту, сповненому гармонії, у вірші Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати», помічаємо таке протистояння суперечливих сил: сумирність, буденність праці, нічний сон, спокій і неспокій соловейкової пісні, материнська пересторога, схвильована юність («А мати хоче научати, так соловейко не дає», «Затихло все, тілько дівчата та соловейко не затих»).
|
